Вівторок, 17.09.2019, 04:19
Житньогірська ЗОШ І-ІІІ ступенів
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Меню сайту
Категорії розділу
Розповіді про учасніків війни [2]
Розповіді учнів про участь у Великій вітчизняній війні членів їх сімей.
Творчі роботи [5]
Реферати, науково-дослідницькі роботи, літературні твори присвячені Великій Вітчизняній війні
Уроки мужності [2]
Розповіді про "Уроки мужності", зустрічі з ветеранами, відвідування музеїв
Новини Освіта.UA
Погода
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 175
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів » Розповіді про учасніків війни

Житньогірська доля
Уривки з майбутньої книги "Житньогірська доля"

У 1939 році багато наших односельчан за призовом забрали на фінську війну. Перед самим призовом у Базась Олени Данилівни і Погорілого Клима було весілля. Молоді складали плани на майбутнє сімейне і щасливе життя. Та не судилось – війна все розрушила. На другий день, коли ще приходили гості до хати, Клим пішов на фронт і не повернувся. Прожила наша сусідка Олена Данилівна вдовою. І до смерті залишалась одна без рідних, бо ще у голодовку померли батько, мати і брат.
     
У далеких снігах у морозну зиму на фронті нашим солдатам односельцям було тяжко, але вони допомагали один одному. Зимою в тяжкому бою в сніговому окопі контужений горів Григоренко Іван Петрович. Ризикуючи власним життям, йому на допомогу прийшов Драга Микола Тимофійович. Він витягнув свого товариша з вогню, надав йому необхідну допомогу, Іван Петрович весь час дякував своєму односельцю за врятоване життя. І сьогодні його діти, внуки і правнуки з вдячністю згадують поступок Миколи Тимофійовича.
     
Багато загинуло наших земляків
у Корсунь-Шевченківській битві у 1944 році.


Батьки, жінки йшли на поле бою і серед тисячі вбитих шукали своїх рідних. Одних перевезли і похоронили в селі, інші похоронені в Корсуні і навколишніх селах: Моренці, Вільшана…
     
     
Розповідає Гринжевська Катерина Андріївна 1951 р.н.


Мого тата Андрія Семеновича 1922 р.н. в 1944 році, коли звільнили село, забрали в армію і непідготовленого кинули в котел битви під Корсунем. Цей бій був такий страшний, що в день від пилу неба не було видно.

Батько розповідав, як прямо до нього біг солдат, у якого був розірваний живіт і нутрощі вивалювалися. Він кричав: «Врятуй мене!» (мабуть був у шоковому стані). Батько запхав йому все в живіт, перев’язав своєю сорочкою і відніс його у медсанчастину.

Пройшли десятиліття і випадково вони зустрілись в селі Ромашки чи Маківці. Він зібрав рідних, сусідів, показував свого рятівника – мого тата і плакав. Між ними зав’язалась міцна дружба.

Батька в тому бою було тяжко поранено. Снаряд розірвався у нього прямо біля ніг. В госпіталі Саратова одну ногу йому вдалось зберегти, а другу відрізали, боялись, що гангрена біде. У 21 рік став інвалідом ІІ групи. Нагороджений медаллю з відвагу і орденом Слави.


Задує Зінченко Марія Григорівна 1920 р.н.

Мій брат Іван Григорович убитий на війні в с. Квітки Черкаської області.

Батько приблизно знав, де воює Іван, і пішки пішов шукати сина на війні. Не встиг із ним зустрітись, бо за день до його приходу Івана убив німецький снайпер, поціливши йому у саме серденько. Це сталось у четвер. А батько прийшов у це село у п’ятницю. Він довго стояв над могилою, де лежав його синочок, до якого на зустріч він так довго йшов.

Батько взяв дозвіл у сільській раді, щоб відкопати братську могилу і побачити сина. Іван лежав зверху на мертвих тілах убитих солдат. Батько попрощався із сином, зняв шарфик з його тіла, приніс додому і довго-довго плакав, а потім відслужили панахиду за упокой душі Івана і всіх убієнних.
     

Розповідає Бойко Микола Трохимович.
     
У січні 1944 року мого батька Трохима Савовича 1898 р.н. і брата Василя забрали на війну. Спочатку вони були в одній дивізії; часто зустрічались. А потім батька забрали возити кіньми командира штрафної роти Ластовського, у якій було 200 чоловік штрафників і лише 7 солдат – призовники.

Від командира прийшла похоронка, що мій брат Василь Трохимович загинув смертю хоробрих.

А потім пізніше прийшов лист, що він лежить у госпіталі з тяжким пораненням. Другий раз його поранило в бую в Румунії.

В 1945 році батько з командиром їхали після бою у Чехословаччині. Батько побачив братську могилу, попросив командира зупинитись. І тут у братській могилі батько знайшов свого сина Василя.

Як же батьківське серце відчуло, що син його упокоївся тут.
     
І покояться наші односельчани в братських могилах далеко від свого рідного дому, там, де не всі знають, що родом вони з українського села, яке носить назву – Житні Гори.
     

Розповідь про участь у війні командира штурмового батальйону,
майора у відставці, Потомського Олександра Григоровича.
     
Дійшли до кордону з Німеччиною, всі раділи, бо відчувалась уже близька Перемога. Подзвонив командир, дав позивні на сутки і наказав нашому штурмовому батальйону прорвати німецьку оборону. Просив я у нього літаки і танки на допомогу. Літаки не дав, а лише 6 танків. Пройшли 6 км, ніхто не стріляє, світла в будинках немає, тиша.

Увійшли в один будинок, другий і знайшли повішених людей, цілі сім’ї, навіть маленькі діти. Така жорстока була фашистська пропаганда. Прості німці повірили гітлерівцям, що росіяни з рогами і всіх їх переб’ють.

Що робити? Я дав наказ призупинити просування далі, звернувся до нашого командування, щоб приїхали з політвідділу, розкидали листівки і оголосили по гучномовцю, що ми нікого не будемо розстрілювати, щоб цивільне населення припинило самознищення.

Потім пройшли з тяжкими боями 16 км. На шостий день нас оточили німецькі війська, які мали великі переваги в кількості і озброєнні.

Ми опинилися у своєрідному котлі. Довго йшов бій. Поранених ховали у підвалі, медсестри допомагали їм.

Чому так сталось? Ми зробили великий прорив німецької оборони, а війська наші за нами не встигали.

Мій батальйон був навчений, ми весь час виконували накази.

У нас уже не було ніякого зв’язку, ми були одірвані від своїх. А заметіль снігом засипала. Чую вартовий кричить «Німецькі танки!» Я наблизився до краю оборони, а вдалині десь 50 танків, а у нас тільки 4 гармати залишилось. Наказав солдатам підготувати мінні шашки. Всі приготувались до бою. Подумав, ні не загинемо, адже, так близька перемога.

Виявилось, це наші танки прийшли нам на допомогу, бо один танкіст виліз із танку і сказав іншому: «Де того Потомського шукать?» Мій розвідник був недалеко в засідці і передав мені. Ми подали один одному сигнали – зелені ракети. Це було в 3 години ночі. За йняли оборону, поки вивозили поранених і підбирали солдат.

Зробили санки і 20 танків вивозили поранених. Поки всіх не вивезли, я ніяких дій не робив. І лише вранці подав своїм сигнал. У 12 годин розвернули фронт і підрівнялись до нас. Вдень ми рідко воювали, а найчастіше вночі, бо це був штурмовий батальйон.

У Свінімюнде на островах був великий концтабір, я одержав наказ звільнити полонених. Ще 6 км ми пройшли з проривом і боями. Шаленний опір був німецьких військ, коли ми наближались до концтабору. Ми вийшли на завдання о 7-й годині, а о 12-й годині табір звільнили. Ми побачили колючий дріт, а на ньому повислі люди в полосатій одежі. Я бачив своїми очима, як знущались фашистські головорізи над беззахисними людьми. Їх спалювали в печах. Я бачив вирвані зуби і лещата якими це робили. Я бачив гори жіночих кіс. Я бачив трупи людей. Я бачив худющих людей, які були схожі на мерців. Все, що пишуть про концтабори – правда, я це бачив.
Категорія: Розповіді про учасніків війни | Додав: kicunya (10.05.2010) | Автор: К.В.Кузьменко-Лісовенко
Переглядів: 871 | Коментарі: 2 | Теги: доля, Війна | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Перекладач сайту
Корисні посилання
МОН України

ДОН КОДА

АНО

Відділ освіти Рокитнянської РДА

освітній портал Педагогічна преса

Перекладач онлайн Українські пісні
Белый каталог сайтов Пустовітська ЗОШ
DilovaMova.com
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Сайти шкіл району
Житньогірська ЗОШ І-ІІІ ступенів © 2019Безкоштовний хостинг uCoz