Четвер, 14.12.2017, 17:16
Житньогірська ЗОШ І-ІІІ ступенів
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Меню сайту
Категорії розділу
Батькам [3]
Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів [9]
Розділ присвячений 65-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
Слово про вчителя [1]
Новини Освіта.UA
Погода
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 161
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Слово про вчителя

Кириченко Юлія Трохимівна

Кириченко Юлія Трохимівна народилася 14 листопада 1927 року в селі Бакумівка Рокитнянського району Київської області. Батько – Голубець Трохим Іларіонович, декілька років, як повернувся з Америки, де жив і працював 10 років (повернувся через тяжку хворобу матері, але, перебуваючи місяць в дорозі, вже не застав її живою). Працював у радгоспі с. Шарки комірником. Мати – Голубець (Паталаха) Ганна Логвинівна, працювала у колгоспі с. Бакумівка.

Юля була найстаршою з дітей у сім’ї, крім неї ще були дві менші сестрички – Галя і Валя та братик Толя. Діти змалечку були приучені до роботи, все помагали батькам. Мама була віруючою людиною, ходила до церкви, тому й теж навчала дітей вірі, справедливості, чесності, працьовитості. Казала: «Навіть якщо на дорозі буде лежати ґудзик – не можна брати, ви його туди не клали, то чиясь річ, не ваша».

У 1934 році Юля пішла до 1 класу 4-річної Бакумівської школи. Провчившись 4 роки, стала ходити до Шарківської семирічної школи. Перед війною закінчила 7 класів. 

Під час війни навчання не було. До Німеччини масово вивозили молодь. Мама переживала, щоб 14-річну доньку не забрали, порадилися з батьком, та вирішили, що вона буде працювати з ним у Ромашківському радгоспі. Так і зробили. 

У жовтні 1943 року староста та місцеві поліцаї стали відбирати у місцевих жителів худобу для забою на харчування німецьким солдатам. Прийшли і до них. Староста підійшов до повітки та хотів відв’язати корову, але мама не давала, говорила, що ж будуть їсти її четверо дітей. Поліцай не слухав та продовжував робити своє. Мама Ганна відіпхнула його та ненароком рукою царапнула його по щоці. Він вилаяв її та пообіцяв «згноїти». Після цього староста заявив німцям, що мама – партизанка. ЇЇ відразу забрали у поліцію с. Ольшаниця, потім перевели в с. Рокитно, а потім – у м. Біла Церква. Батько розказував, що возив їй туди передачі. Всі ті люди, в основному це були євреї, знаходилися у великій залізній клітці, голодні і холодні. Вартові за платню брали вузлик на штик гвинтівки і кидали у ту клітку. Бідні голодні люди налітали на ту їжу і розмітали її миттю. Хто встигав, тому щось перепадало. 

В цей час німці почали то відступати, то наступати. Всіх полонених, які знаходились в Білоцерківській поліції, отруїли газом у спеціальних машинах. Ніхто не знає де їх закопали.

Батька забрали до Трудової Армії, діти залишились самі: 16-річна Юля, 13-річна Галя, 11-річна Валя та 6-річний Толя. Самі у печі готували їжу, пекли хліб, пиріжки з солодким буряком і калиною, рубали дрова, благо вони все вміли робити. 

Корову в них таки відібрали. Але Господь не залишив сиріт без своєї милості. Коли череду гнали вулицею на забій до с. Ромашки, корівка впізнала рідний двір, швиденько шмигнула у ворота та забігла у повітку. Діти і раділи, і плакали, у корівки теж текли сльози, мабуть вона все розуміла. 

У батька Трохима боліла душа за дітей, він не переставав думати, як же їм там важко одним, тому вирішив написати листа Голові Президії Верховної Ради СРСР Калініну М.І., в якому описав становище та попросив відпустити його до дітей. Восени 1945 року батька відпустили з Трудової Армії додому. Коли вдосвіта хтось постукав у двері, Юля відчинила і закричала – перед нею стояв страшний худий зарослий чоловік: «Юля, не бійся, це я, тато», - сказав він. 

В День перемоги, 9 травня 1945 року, рясно цвіли яблуні, всі раділи, обіймались, а Юля бігла вулицею і плакала, і від радості, що війна закінчилась, і від печалі, що вона забрала маму. Староста зник, ніби його і не було.

У 1945 році Юля пішла навчатися до 8 класу Телешівської середньої школи. Закінчила у 1947 році та, за бажанням батька, вступила до Білоцерківського сільськогосподарського інституту на ветеринарний факультет. Після першого курсу була практика. І виявилося, що вона не змогла не тільки розтинати тварин в анатомічному відділенні, а навіть там знаходитись. Прийшлось залишити навчання. 

Побула влітку вдома, а потім звернулася до завідувача районного відділу освіти Кучеренка В’ячеслава Дмитровича, який раніше був її класним керівником. Він направив її вчителем 3 класу до Насташківської школи. Прибувши туди, зустріла ще одну свою вчительку, Марію Тарасівну, яка відрадила їй цей клас, говорила, що в ньому хлопці – переростки за віком, і що з ними ніхто не може впоратися. І якщо вона залишиться, то потім взагалі назавжди залишить цю роботу. Юля подякувала і знову поїхала до В’ячеслава Дмитровича. Тоді він направив її в с. Житні Гори, теж на 3 клас. Так почалась вчительська діяльність Юлі Трохимівни. Було теж непросто, бувало і плакала, йдучи зі школи на квартиру, де жила (у Смакоти Марії). Але вчительську роботу полюбила, вкладала в неї всю душу. Взагалі, будь-яку, навіть саму незначну роботу Юля Трохимівна не може і не вміє робити як-небудь, на половину, така людина.

У 1950 році вступила до Київського вчительського інституту на заочне навчання, який успішно закінчила у 1953 році. Після закінчення викладала у школі у старших класах російську мову і літературу.

В Житніх Горах познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком - Кириченком Костянтином Павловичем (якого всі звали Кость Павлович), з яким і одружилася на Трійцю у 1951 році. Чоловік працював продавцем у сільському магазині. Згодом він взяв собі у помічники сестру Юлі Трохимівни – Галину, а потім, коли вона теж вийшла заміж у Рокитно, меншу сестру – Валентину.

У 1952 році в Житніх Горах почалося будівництво нинішньої школи, у якому приймали участь чимало людей, бо всі розуміли, що школа будувалася для їхніх дітей, онуків та правнуків. Кость Павлович теж трудився на будівництві.

У 1953 році Кость Павлович та Юля Трохимівна розпочали будівництво і своєї нової хати, бо проживали в старенькій мазанці на 2 приміщення, в одній кімнаті жили самі, а в другій через сіни була повітка. Чоловік через лісництво купував та сам заготовляв дерево на стовпи, бруски та дошки. У 1954 році хату побудували. Треба було вкривати дах, але з матеріалами був дефіцит, прийшлось купувати бляху з рук. Вкрили. Але знайшлися «добра» людина, яка позаздрила та написала заяву у відповідні органи, ніби-то Кость Павлович спекулянт і займається перепродажем бляхи. Перед самим 1955 Новим Роком чоловіка забрали, гроші і всі нехитрі пожитки, що були в сім’ї, конфіскували. Ніхто ніяких пояснень не слухав, засудили на 7 років і відправили відбувати покарання до Красноярську. А через 3 місяці народилася донька.

Не дивлячись на нелегкі життєві обставини, потрібно було вчитися далі, щоб отримати повноцінну вищу освіту. Коли донечці було усього півроку, восени 1955 року Юля Трохимівна знову вступає на навчання, тепер вже до Київського педагогічного інституту, відразу на 3-й курс (заочно), який також успішно закінчує у 1959 році. Після цього викладає у старших класах українську мову і літературу. 

За сумлінну працю і примірну поведінку чоловіка звільнили через три роки достроково.

У подружжя народилося троє дітей, - син Олександр і дві доньки – Ліда і Наташа.

Юля Трохимівна рано залишилась без мами, але їй пощастило із свекрухою – Анастасією Логвинівною, яку всі лагідно називали Настуня. Вона була дуже доброю, тихою, трудолюбивою, мудрою і поміркованою, віруючою людиною. Жодного разу не скривдила, ніколи не підвищила голос, гляділа  дітей, тим більше, що декретна відпустка на той час була терміном 3 місяці.

Так за роботою та сімейними клопотами і проходило життя. Вдосвіта потрібно було встати, затопити у плиті,  попорати худобу і птицю, нагодувати сім’ю та ще встигнути добігти на роботу. Після роботи знову сім’я, хазяйство,  зимою натопити у хаті, і так до пізньої ночі. А вже вночі - підготовка до уроків, плани, зошити. Над тими зошитами часто і засинала, схиливши голову.

Крім уроків і педрад була й інша, позакласна робота, гуртки, екскурсії з дітьми, учительський хор, де співали і вона і чоловік, - Кость Павлович, він ще чудово грав на скрипці і гітарі. А також щира дружба з колегами. Найближчими були Надія Костянтинівна Моспанок, Ніна Василівна Пономаренко та Ольга Григорівна Бедрата. Бувало разом вибиралися до лісу по ягоди та гриби.

Все пережите в дитинстві та непросте життя сформували сильний  і справедливий характер. В школі та поза роботою Юля Трохимівна до всіх відносилась доброзичливо і справедливо, в ній ніколи не було лукавства. Серед учнів у неї не було «любимчиків», завжди рівне і щире відношення до кожного. Звичайно, вчительські нерви не «мотузки», була іноді емоційною, тяжко переживала неправду, несправедливість, все пропускала через серце. І до цього часу така ж, вчить своїх дорослих дітей і внучку, щоб все робили правильно, були справедливі і милосердні, жили по совісті.  

В дитинстві мама Ганна своїм дітям привила віру в Бога, навчила молитися. В часи вчителювання душа теж рвалася до духовного, але в радянську пору було заборонено (тим більше вчителям) мати будь-які справи з церквою.  Але коли у 1980 році помер чоловік, Кость Павлович, не побоялася похоронити його по-християнському, з молитвами та відспівуванням у церкві, просто розуміла, що інакше не можна, так потрібно для душі, яка є вічною. 

Після смерті чоловіка затужила і хотіла йти вже на пенсію, але тодішній директор, Ємець Петро Семенович, царство йому небесне, дуже мудра людина, сказав: «Ні на яку пенсію Ви не підете, будете працювати». І вона продовжувала працювати. В колективі з колегами та учнями, вдома за домашніми клопотами не було коли дуже плакати, так і працювала ще до 1985 року, І вже у 58 років пішла на пенсію. 

А після виходу на пенсію вже спокійно могла ходити до Житньогірського храму св. Йосипа Обручника, який, до речі, є одним з лише двох існуючих на Україні храмів, присвячених названому земному батькові Господа нашого Іісуса Христа. Зараз вже Юля Трохимівна не здужає сама прийти до храму, хоч і недалеко живе, але бажання таке велике, що сусіди іноді її підвозять.

Діти виросли, старший син Олександр після армії все життя пропрацював кранівником на Рокитнянському заводі залізобетонних конструкцій, але улюбленим заняттям для душі завжди була і є гітара. Навіть вночі замість того, щоб відпочивати, може тихенько бринчати на гітарі. Всі житньогірці старшого віку пам’ятають їхній вокально-інструментальний ансамбль - спочатку «Мавіола», потім «Мамонти», їх із задоволенням слухали на весіллях, вечірках та концертах. Для себе  і своїх друзів грає та співає до цього часу. Також любить, як і його дід Трохим, садити дерева. І дерева теж його люблять, - малесенькі тонесенькі яблуньки і груші рясно цвітуть і родять в перший же рік після посадки. На Саші вся важка чоловіча робота.

Середня донька Лідія після закінчення інституту культури працювала бібліотекарем, спочатку в Запоріжжі, потім в Києві, а потім у Білій Церкві. Там і живе зараз. Теж допомагає вдома по мірі сил і здоров’я. Дуже любить тварин, особливо опікується своїм та всіма сусідськими котами, переживає, щоб не були голодні.

Найменша донька Наташа закінчила медичний інститут, працює і живе з сім’єю в Києві, але всі вихідні вона в селі, наводить порядки в хаті, у дворі та на городі. На день народження Юлі Трохимівні, на 69-річчя, подарувала самий дорогоцінний подарунок – внучку Танюшу, яка теж виросла в селі, впитувала бабусину науку та любов до своєї малої батьківщини. Дуже любить свої рідні Житні Гори, зараз вчиться на лікаря на 3 курсі медичного університету.

Із сусідами теж пощастило, найближчі – Мруць Леонід Михайлович та Ольга Якимівна, Прищ Микола Іванович, - завжди всім допоможуть, і ділом, і порадою, і добрим словом. Ольга Якимівна часто перевідує, завжди поцікавиться, як здоров’я, розрадить, допоможе чим необхідно, поміряє тиск та пригостить чимось смачненьким. 

Іноді приходять перевідати колишні учні, особливо влітку, коли починаються зустрічі однокласників, адже Юля Трохимівна не тільки викладала в них українську мову і літературу, а ще й у багатьох була класним керівником, згадують шкільні роки, вчителів. Особливо хочеться сказати про Лісовенко Катерину Василівну, яка завжди уважна, вітає з усіма великими святами – на Великдень, Різдво, День народження, День вчителя, завжди має добрі слова та велику повагу до своєї вчительки.  

А Юля Трохимівна дякує за увагу, за добре відношення і молиться за всіх, - за своїх дітей, внучку, за всю рідню, сусідів, колег, за всіх людей, і живих і померлих, по декілька годин щодня. Дякує Богу за все, що він дає, за своє життя, за Божу милість.

Протягом останніх років 2 рази були тяжкі випробування щодо стану здоров’я,  знаходилась між життям і смертю, але Божа милість і лікарі рятували. Дякувати Богу, життя потихеньку продовжується.

Іноді у свої роки вже дуже важко заставить себе встать і ходить, але Юля Трохимівна старається не лежати, а щось зробити, приготувати їсти, помити посуд, підмести у хаті, нагодувати курочок, кота Пушка і собаку Рекса. В її хаті завжди чисто і затишно, сама чистенько одягнена, акуратна. Останнім часом пам’ять підводить, часто забуває про останні події, але пам’ятає все своє минуле життя.

Діти піклуються про свою маму, стараються не тільки забезпечити всім необхідним, але і розрадити, і порадувати чимось, щоб жила у затишку, теплі, красі, серед квітів. Не можна навіть і уявити двір Юлі Трохимівни без безлічі різноманітних квітів, які цвітуть біля хати від ранньої весни і до пізньої осені, до самих морозів.

Велика подяка адміністрації та нинішнім вчителям Житньогірської середньої школи за добру пам’ять, повагу та увагу. Не забувають, діти приносять запрошення на шкільні свята. Хоч Юля Трохимівна вже і нездужає на них приходити, але як приємно, що її пам’ятають і поважають, адже це теж дає настрій і сили жити. Все-таки Вчитель – це особлива професія!

Дорога наша Юля Трохимівна! Ваші діти, онука, вся рідня, сусіди, учні, колеги, адміністрація школи та сільської ради і всі односельці щиро вітають Вас з 90-річчям! Бажаємо Вам міцного здоров’я, миру, спокою, щоб у добрі і любові прожили ще стільки, скільки Господь назначить, щоб молилися Господу Богу за всіх нас! Нехай кожен день буде світлим для душі, приносить радість і добро! Божої милості Вам і Божої благодаті!

Категорія: Слово про вчителя | Додав: mykola2263 (16.11.2017)
Переглядів: 18 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Перекладач сайту
Корисні посилання
МОН України

ДОН КОДА

АНО

Відділ освіти Рокитнянської РДА

освітній портал Педагогічна преса

Перекладач онлайн Українські пісні
Белый каталог сайтов Пустовітська ЗОШ
DilovaMova.com
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Сайти шкіл району
Житньогірська ЗОШ І-ІІІ ступенів © 2017Безкоштовний хостинг uCoz